Суб`єкти міжнародного права

Серйозне значення для суб'єктів РФ і для самої Федерації мають зв'язку з прикордонними областями сусідніх держав. Із 89 суб'єктів 46 є прикордонними. У період існування СРСР у них були тісні економічні, культурні та інші зв'язки. Відновлення і розвиток цих зв'язків має істотне значення для зацікавлених країн [9].
Нормативні акти деяких суб'єктів РФ передбачають можливість їх участі у міжнародних та зовнішньоекономічних зв'язках. Так, відповідно до п. «і», ч. 3, ст. 6 Статуту Бєлгородської області від 31 грудня 2003 р. до відання Білгородської області відносяться міжнародні та зовнішньоекономічні зв'язки області.
Що стосується членства суб'єктів РФ у міжнародних організаціях, то статути деяких міжнародних організацій (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін) допускають членство в них утворень, які не є незалежними державами. Однак, по-перше, членство в цих організаціях суб'єктів РФ поки не оформлено, і, по-друге, ця ознака, як уже говорилося, далеко не найголовніший у характеристиці суб'єктів міжнародного права.
Враховуючи вищевикладене, можна зробити наступний висновок: хоча в даний час суб'єкти РФ не володіють повною мірою всіма елементами міжнародної правосуб'єктності, тенденція розвитку їх правосуб'єктності та оформлення їх в суб'єкти міжнародного права в наявності.
Таким чином, держави є основними суб'єктами міжнародного права в силу властивого їм державного суверенітету. Суверенітет (державний чи національний) робить їх незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і зумовлює можливість самостійної участі в міжнародних відносинах.
Питання № 3. Міжнародне визнання
держав і урядів.
Міжнародно-правове визнання - визнання відповідно до міжнародного права існуючими державами нових держав або урядів або інших органів, що дозволяє встановити з ними офіційні або неофіційні, повні або неповні, постійні чи тимчасові відносини [10].
Міжнародно-правове визнання - односторонній добровільний акт держави, в якому прямо або побічно воно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з ним офіційні відносини, або про те, що вважає влада, що утвердилася неконституційним шляхом у державі або на частині його території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах як представник цієї держави або населення відповідної території [11].
Обов'язки визнання не існує. Це - право держави. Зрозуміло, тривалий невизнання, продиктоване відверто політичними міркуваннями і ігнорує реальності міжнародного життя, може стати чинником, серйозно ускладнюють міждержавні відносини.
Визнання може бути не явно вираженим. Його можна побачити у певних діях держави (пропозиції встановити дипломатичні відносини тощо).
Не прийнято брати визнання тому, хоча такі випадки в історії зустрічалися: у 1918 році Франція взяла назад своє визнання Фінляндії, коли стало відомо про плани зведення на престол в цій країні родича Вільгельма II. Трохи пізніше, коли в Фінляндії було вирішено встановити республіку, Франція визнала її вдруге.
У доктрині існують дві теорії визнання:
1. Декларативна теорія виходила з того, що держава є суб'єктом міжнародного права з моменту свого виникнення. Визнання не наділяє державу міжнародну правосуб'єктність, а лише констатує таку правосуб'єктність та сприяє входженню нової держави в систему міждержавних відносин.
2. Конститутивна теорія базувалася на протилежному постулаті, згідно з яким виникнення держави не рівнозначно виникненню суб'єкта міжнародного права; таким воно стає тільки після отримання визнання з боку інших держав. Дана теорія ставила міжнародну правосуб'єктність держави в залежність від його визнання іншими державами. Області знаходилося як би поза міжнародного спілкування через неможливість реалізувати свої основні права і обов'язки, встановити стабільні міждержавні відносини. Визнання, таким чином, «конституювала» держава як суб'єкт міжнародного права. Ця теорія виправдовувала свавілля і втручання у внутрішні справи знову виникли держав.
Форми визнання:
1) юридичне визнання, яке у свою чергу підрозділяється на:
а) визнання де-юре (de jure) - є повним визнанням, що означає обмін між визнають та визнаним державами дипломатичними представництвами, тобто встановлення стабільних політичних відносин. Практика держав виробила певні способи оформлення повного юридичного визнання. Воно, як правило, є вираженим, що означає фіксацію визнання і бажання встановити дипломатичні та інші зв'язки безпосередньо в офіційному документі. Можливо і мається на увазі визнання;
б) визнання де-факто (de facto) - є неповним, оскільки виникаючі відносини між визнають та визнаним державами не доводяться до рівня дипломатичних відносин.
2) фактичне визнання (неофіційна).
Воно здійснюється у формі постійних або епізодичних контактів як на урядовому, так і неурядовому рівнях. Варіантом фактичного визнання вважається визнання ad hoc (разове, на даний випадок). Іноді метою таких контактів може бути висновок міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у ​​В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинно відбиватися на юридичній силі договору.
Види визнання (їх розрізняють залежно від дестінаторов (адресатів) визнання):
1) традиційні види визнання (держав і урядів);
2) попередні, або проміжні (визнання народів і націй повсталої або воюючою стороною, організацій опору та урядів у вигнанні). Попередні види визнання застосовуються в очікуванні подальшого розвитку подій, які можуть призвести або до створення нової держави (при визнанні народу чи нації), або до стабілізації становища в країні, де влада нового уряду була встановлена ​​неконституційним шляхом.
Провести чітку межу між цими видами визнання на практиці досить важко. Наприклад, народ, що бореться за своє визволення, може бути визнаний як воюючої сторони; влада, що змістив попередній уряд за допомогою збройної сили і утверджена на більшій частині території країни і визнана воюючою стороною, може мало чим відрізнятися від уряду в традиційному розумінні і т. д. Багато чого тут визначається конкретною обстановкою, політичної прозорливістю визнає та іншими обставинами.
Питання про визнання держави виникає в тому випадку, якщо з'являється нова держава в результаті об'єднання декількох, або якщо на місці однієї держави в результаті його розпаду з'являється ряд більш дрібних, або, нарешті, якщо зі складу будь-якої держави виділяється нове.
Питання про визнання держави може виникнути і при кардинальній зміні державного і суспільного ладу в результаті революції. Однак на практиці в таких ситуаціях найчастіше вдаються до визнання нового уряду, особливо якщо революція не призвела до серйозних територіальних змін. Наприклад, після проголошення в 1949 році Китайської Народної Республіки СРСР визнав уряд КНР, а не саму КНР.
Визнання уряду - визнання державами нового уряду будь-якої країни, який прийшов до влади неконституційним шляхом [12].
Спроби виробити критерії визнання урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом, успіху не мали. Прийнято вважати, що таке визнання є обгрунтованим у тому разі, якщо враховуються такі обставини:
діяльність нового уряду підтримується народом, відповідає його волі;
уряд здійснює ефективну владу на території держави;
встановлений демократичний політичний режим, який гарантує дотримання основних прав і свобод людини;
відсутня втручання у внутрішні справи держави при приході уряду до влади.
Оскільки визнання уряду може бути помилково витлумачено як його схвалення, деякі держави почали дотримуватися політики утримання від будь-якого офіційного визнання урядів. Ця політика отримала найменування доктрини Естради (на ім'я сформулював її у 1930 р. міністра закордонних справ Мексики). По суті, як показує практика, мова йде про мовчазному або неявної визнання, так як в таких ситуаціях зазвичай зберігаються дипломатичні відносини чи інші форми офіційних контактів з новим урядом.
Разом з тим, в 1907 р. міністр закордонних справ Еквадору Тобар висунув доктрину про невизнання урядів, що прийшли до влади революційним шляхом.
Визнання нації (або народу) як вид проміжного визнання виникло в ході першої світової війни, коли країни Антанти визнали, виходячи з власних військових і політичних інтересів (з метою легалізації участі чеських, словацьких, польських і південнослов'янських військових частин у складі збройних сил Антанти), в якості «союзних» чи «спільно воюючих» націй чехів, словаків, поляків і т.д.
У період ліквідації колоніальної системи широке поширення набула практика визнання національно-визвольних рухів з боку, як окремих держав, так і міжурядових організацій, насамперед ООН, які надали їм статус спостерігачів. Своєрідність цього виду визнання полягало в тому, що воно давалося не нації або народу як таким, а саме національно-визвольним рухам, причому цей термін використовувався для позначення не самого руху, а організацій, його очолюють і провідних боротьбу (наприклад, Народної організації Південно- Західної Африки - СВАПО). Визнання в якості повсталої або воюючої сторони використовувалося в XIX столітті і в якійсь мірі в першій половині XX століття. Точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує. Одна з основних цілей такого роду визнання - забезпечити можливість захисту інтересів визнає на території, контрольованій повстанцями. Ще в 1823 році Великобританія визнала греків, які боролися проти Туреччини за створення власної держави, воюючою стороною.
Таким чином, під міжнародно-правовим визнанням розуміється визнання відповідно до міжнародного права існуючими державами нових держав або урядів або інших органів, що дозволяє встановити з ними офіційні або неофіційні, повні або неповні, постійні чи тимчасові відносини.
Питання № 4. Правонаступництво держав.
Правонаступництвом держав прийнято називати перехід з урахуванням основних принципів міжнародного права і норм про правонаступництво певних прав і зобов'язань від однієї держави - суб'єкта міжнародного права до іншого [13].
Правонаступництво у міжнародному праві - це зміна однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини відповідній території і в здійсненні існували до цього моменту прав і зобов'язань [14].
Правонаступництво - давній інститут міжнародного права, який отримав досить широке поширення у міжнародній практиці. Про нього мова йшла в 60-70-ті роки стосовно незалежним державам, які виникли на місці колишніх колоніальних володінь західних держав; таких держав налічується близько вісімдесяти. Концепція правонаступництва застосовувалася також у зв'язку з перетвореннями суспільно-політичних укладів таких країн, як Китай, який став з 1949 року Китайської Народної Республікою; Куба після повалення в 1959 році диктаторського режиму.
Правонаступництво - складний міжнародно-правовий інститут, норми якого тривалий час мали звичайно-правовий характер. У сучасний період норми правонаступництва піддалися кодифікації. У 1978 р. була прийнята Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів, у 1983 р. - Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів. Ці конвенції визначають, що можуть застосовуватися тільки до наслідків правонаступництва, а це означає, зокрема, що відповідні територіальні зміни самі по собі не розглядаються як правонаступництво, а є лише його підставами. Разом з тим з положень про застосування конвенцій можна зробити висновок, згідно з яким буквальний зміст терміну «правонаступництво» означає безпосередній і правомірний перехід міжнародних прав і зобов'язань від однієї держави-суб'єкта до іншої держави - суб'єкту міжнародного права.
Перехід прав та обов'язків від однієї держави до іншої відбувається у випадках виникнення нової держави - суб'єкта міжнародного права; виникнення нової держави на місці колоніального володіння держави-метрополії; поділу однієї держави на кілька нових держав; об'єднання декількох держав в одну державу; відділення від держави частини території і освіти на ній самостійної держави і т. д.
Однак чітких норм, що регулюють питання про критерії припинення існування держав і виникнення нових, не є. Тому на практиці питання про виникнення нових держав вирішується з урахуванням конкретних обставин. Якщо існує неясність щодо питання, чи виник новий суб'єкт міжнародного права, то його краще за все вирішувати шляхом угоди зацікавлених держав, прийняття відповідного акту міжнародною організацією, винесення рішення міжнародним судовим органом. Так, після розпаду Австро-Угорщини Сен-Жерменський (1919 р.) і Тріанонський (1920 р.) договори визначили подальшу долю Австрії та Угорщини; після Другої світової війни ООН займалася питанням про міжнародну особистості Ізраїлю та Індії. На початку 90-х рр.. у зв'язку з розпадом Югославської федерації виникли проблеми визначення статусу утворилися нових держав.
Центральним у правонаступництво є питання про обсяг прав і обов'язків, що переходять від держави-попередниці до держави-наступниці. З цього приводу в науці міжнародного права склалися різні теорії:
1. Теорія універсального правонаступництва (вона отримала розвиток у XVII-XIX ст. І яскраво проявилася в працях Г. Гроція).
Відповідно до цієї теорії держава-наступник повністю наслідує міжнародну особистість держави-попередника. Її різновидом стала доктрина континуїтету (тотожності), представники якої (Пуффендорф, Ваттель, Блюнчлі та ін) вважали, що всі міжнародні права і обов'язки старої держави, в тому числі всі існуючі договори, переходять до спадкоємця, тому що особистість держави залишається однією і тією ж. Правові відносини, які отримувало у спадок нова держава, залишалися такими ж, що були й у держави-попередниці; держава-наступник продовжувало залишатися тим самим юридичним суб'єктом, що уособлює єдність території, населення, політичної влади, прав і обов'язків попередньої держави. За своєю сутністю доктрина континуїтету, обгрунтовуючи ідентичність правосуб'єктності держави, була запереченням будь-якого правонаступництва.
2. Негативна теорія (висунута на початку XX ст. І найбільшу обгрунтування отримала в роботах англійського юриста А. Кейтс). Прихильники цієї теорії вважали, що континуїтет міжнародної правосуб'єктності держави відсутня. У зв'язку з цим, коли влада однієї держави змінюється владою іншої держави, міжнародні договори попередника відкидаються. Різновидом негативної теорії є концепція tabula rasa, відповідно до якої нова держава починає свої договірні зв'язку «з чистого аркуша».
Ці теорії не отримали підтвердження у практиці правонаступництва. Згідно з сучасними поглядами конкретний обсяг прав і обов'язків, що переходять від держави-попередниці до держави-наступниці, залежить від багатьох факторів, які слід брати до уваги. Істотне значення має суверенна воля держави-наступника, що визначає обсяг правонаступництва згідно зі своїми інтересами. Однак це не повинно суперечити основним принципам міжнародного права, завдавати шкоди іншим державам і народам. Зокрема, не може підпадати під правонаступництво анексія.
Об'єкти правонаступництва:
права та обов'язки, що випливають з міжнародних договорів держави-попередника (правонаступництво щодо міжнародних договорів);
державна власність;
державні архіви;
державні борги.
Правонаступництво щодо міжнародних договорів.
Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. встановила загальне правило, згідно з яким нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір або ставати його учасницею в силу виключно того факту, що в момент правонаступництва цей договір був чинним щодо території, що є об'єктом правонаступництва (ст. 16). Однак нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус як учасника багатостороннього договору, який у момент правонаступництва держав був чинним щодо території, що є об'єктом правонаступництва (ст. 17).
Держави, які виникли внаслідок звільнення їх народів від колоніальної залежності, як правило, підтверджували участь у багатосторонніх договорах, які були пов'язані із зміцненням миру, підтриманням добросусідських відносин, мали гуманітарний характер. Так, Мальта заявила про те, що вона продовжує нести зобов'язання, що випливають з московського Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою від 5 серпня 1963 р., який був ратифікований Англією, що ніс відповідальність за територію Мальти. Алжир в 1960 г. присоединился к четырем Женевским конвенциям о защите жертв войны от 12 августа 1949 г. Некоторые новые независимые государства заявили, что они будут продолжать выполнять свои обязательства по всем многосторонним договорам, в отношении которых были сделаны запросы Секретариатом ООН.
Венская конвенция о правопреемстве государств в отношении договоров устанавливает также условия преемства обязательств по двусторонним соглашениям. Двусторонний договор, находившийся в силе в отношении территории, являвшейся объектом правопреемства, считается находящимся в силе между новым независимым государством и другим государством-участником, если: «а) они явственно договорились об этом; b) в силу своего поведения они должны считаться выразившими такую договоренность» (ст. 24).
Примером закрепления правопреемства на основе «явственной договоренности» новых государств в отношении определенных международных договоров прекратившего свое существование субъекта - СССР - может служить содержание Протокола о применении подписанного 3 февраля 1994 г. Соглашения между Правительством Российской Федерации и Правительством Республики Грузия о международном автомобильном сообщении. Згідно зі ст. 4 Протокола, подписанного одновременно с указанным Соглашением, «Договаривающиеся Стороны согласились сохранить действующий порядок осуществления международных перевозок, установленный ранее заключенными межправительственными соглашениями СССР с другими странами, а также действие конвенций и других соглашений в области автомобильного транспорта, участником которых являлся СССР».
В случае объединения двух или нескольких государств в одно государство любой договор, находившийся в силе в отношении любого из них, продолжает находиться в силе в отношении этого государства-преемника. Исключение составляют случаи, когда государство-преемник и другое государство-участник либо другие государства-участники договорились об ином или из договора явствует либо иным образом установлено, что применение этого договора в отношении государства-преемника было бы несовместимо с объектом и целями этого договора или коренным образом изменило бы условия его действия (ст. 31).
Когда же часть или части территории государства отделяются и образуют одно или несколько государств, независимо от того, продолжает ли существовать государство-предшественник, презюмируется следующее решение: «а) любой договор, находившийся в силе в отношении всей территории государства-предшественника, продолжает находиться в силе в отношении каждого образованного таким образом государства-преемника; b) любой договор, находившийся в силе в отношении лишь той части территории государства-предшественника, которая стала государством-преемником, продолжает находиться в силе в отношении только этого государства-преемника» (ст. 34).
В решении вопросов правопреемства в отношении договорного наследия бывшего СССР те государства-правопреемники, которые образовали СНГ, в значительной мере опирались на норму международного права, выраженную в Венской конвенции 1978 года, согласно которой соответствующие вопросы могут решаться по договоренности между государствами-преемниками. Уже в учредительных актах Содружества (Беловежское соглашение о создании СНГ от 8 декабря 1991 г. и Алма-Атинский протокол к нему, а также Декларация от 21 декабря 1991 г.) они предусмотрели, что гарантируют выполнение обязательств распавшегося СССР, а в Меморандуме о взаимопонимании в отношении договоров бывшего Союза, представляющих взаимный интерес, от 6 июля 1992 г. государства СНГ, признавая роль этих договоров «в деле стабилизации и дальнейшего развития отношений с другими государствами», сочли необходимым определить общий подход к решению вопросов правопреемства в отношении этих договоров (общее число их превышает 15000).
Российская Федерация является не правопреемником, а продолжателем СССР, о чем она официально уведомила нотой все государства в январе 1992 г.
Правопреемство в отношении государственной собственности.
Согласно Венской конвенции 1983 г. о правопреемстве государств в отношении государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов государственная собственность государства-предшественника означает имущество, права и интересы, которые на момент правопреемства государств принадлежали, согласно внутреннему праву государства-предшественника, этому государству.
Переход государственной собственности государства-предшественника к государству-преемнику происходит без компенсации, если иное не обусловлено заинтересованными сторонами или не решено соответствующими международными органами. Государство-предшественник принимает все меры по предотвращению ущерба или уничтожения государственной собственности, которая переходит к государству-преемнику.
Случаи перехода собственности:
1) когда государство-преемник является новым независимым государством, недвижимая государственная собственность государства-предшественника, находящаяся на территории, являющейся объектом правопреемства, переходит к государству-преемнику. Движимая государственная собственность государства-предшественника, связанная с его деятельностью в отношении территории, являющейся объектом правопреемства, также переходит к государству-преемнику (ст. 15).
2) в случае объединения двух или нескольких государств в одно государственная собственность государств-предшественников переходит к государству-преемнику.
3) когда государство разделяется и прекращает свое существование, а на разделенных частях территории образуются два или несколько государств-преемников, то, если последние не условились иначе:
«а) недвижимая государственная собственность государства-предшественника переходит к государству-преемнику, на территории которого она находится; b) недвижимая государственная собственность государства-предшественника, находящаяся за пределами его территории, переходит к государствам-преемникам в справедливых долях; с) движимая государственная собственность государства-предшественника, связанная с его деятельностью в отношении территорий, являющихся объектом правопреемства, переходит к соответствующему государству-преемнику; d) иная движимая государственная собственность государства-предшественника переходит к государствам-преемникам в справедливых долях» (ст. 18).
4) когда часть территории государства передается им другому государству, переход государственной собственности от государства-предшественника к государству-преемнику регулируется соглашением между ними. Если же соглашение отсутствует, то недвижимая собственность государства-предшественника, находящаяся на территории, являющейся объектом правопреемства, переходит к государству-преемнику. Движимая собственность также переходит к государству-преемнику, если она была связана с деятельностью государства-предшественника в отношении территории, ставшей объектом правопреемства (ст. 14).
По вопросам правопреемства в отношении государственной собственности бывшего СССР был принят ряд соглашений в рамках СНГ, предметом урегулирования которых стала, прежде всего, та часть собственности, которая находится за рубежом. По Соглашению глав государств СНГ от 30 декабря 1991 г. и Соглашению о распределении всей собственности бывшего Союза ССР за рубежом от 6 июля 1992 г. их участники подтвердили право каждой стороны на владение, пользование и распоряжение причитающейся ей такого рода долей при соблюдении прав и интересов других сторон, а также законов государств, на территории которых находится имущество, входящее в эту долю.
В Соглашении 1992 г. сказано, что предметом его регулирования являются движимая и недвижимая собственность СССР за пределами его территории и инвестиции, находящиеся за рубежом, которые имелись на момент правопреемства во владении, пользовании и распоряжении бывшего Союза, его государственных органов и иных структур общесоюзного значения, находившихся под его юрисдикцией и контролем. Вся эта собственность подлежала разделу. Соответствующие доли были выражены в процентах (например, России – 61,34%, Таджикистану – 0,83% и т.д.), исчисленных, как это предусматривалось еще Договором от 4 декабря 1991 г., на основании единого агрегированного показателя (доле, выведенной с учетом произведенного национального дохода, экспорта, импорта и численности населения в 1980-1990 гг.).
Правопреемство в отношении государственных архивов.
Государственные архивы являются частью государственного имущества. В связи с этим правила правопреемства в отношении государственных архивов во многом близки правилам, установленным для правопреемства государственной собственности как таковой. Например, когда государство-преемник является новым независимым государством, то архивы, принадлежавшие территории, являющейся объектом правопреемства, и ставшие в период зависимости государственными архивами государства-предшественника, переходят к новому независимому государству. Та часть государственных архивов государства-предшественника, которая в целях нормального управления территорией - объекта правопреемства - должна находиться на этой территории, переходит к новому независимому государству (ст. 28).
Когда государство разделяется и прекращает свое существование и на бывшей его территории образуются два или несколько государств-преемников, то, если последние не договорились иначе, часть государственных архивов государства-предшественника, которая должна находиться на территории государства-преемника в целях нормального управления его территорией, переходит к этому государству-преемнику (ст. 31).
Однако проблема целостности архивных фондов, исключительная важность содержащейся в них информации порождают определенную специфику этого вопроса. Поэтому Венская конвенция 1983 г., касаясь разделения государства, устанавливает при решении вопроса принцип справедливости и учета всех соответствующих обстоятельств. Подробнейший подход определен при правопреемстве нового независимого государства. В частности, в определенных Конвенцией случаях он предусматривает возможность заключения соглашений между новым независимым государством и государством-предшественником по поводу перехода или надлежащего воспроизведения частей государственных архивов последнего «таким образом, чтобы каждое из этих государств могло самым широким и справедливым, насколько это возможно, образом извлекать пользу из этих частей государственных архивов государства-предшественника» (ст. 28). Соглашения подобного рода не должны наносить ущерб правам народов государств-участников на развитие, на информацию об их истории и на их культурное достояние. При этом государство-предшественник обязано предоставить новому независимому государству достоверные архивные сведения, которые касаются титулов на территорию или границы последнего или необходимы для выяснения смысла определенных документов государства-предшественника, переходящих к новому независимому государству. Государство-предшественник обязано также сотрудничать с государством-преемником в деле возвращения ему любых архивов, принадлежащих территории - объекту правопреемства - и рассеявшихся в период зависимости.
Принцип сохранения целостности государственных архивных фондов, закрепленный в Венской конвенции 1983 г., нашел воплощение в Соглашении о правопреемстве в отношении государственных архивов бывшего СССР, заключенном в рамках СНГ в 1992 г. Исходя из принципа целостности и неделимости архивных фондов, участники не будут претендовать на фонды, образовавшиеся в результате деятельности высших государственных структур бывших Российской империи и СССР, которые хранятся «за пределами их территории» (ст. 1).
Одновременно участники взаимно признали переход под их юрисдикцию государственных архивов, включая архивы общесоюзного уровня, находящиеся на их территории (ст. 2). Следовательно, раздел архивов произведен по наиболее простому критерию – территориальному. Признается также право на возвращение тех фондов, которые образовались на территории каждой из стран и в разное время оказались за ее пределами.
Когда отсутствует возможность физического выделения комплекса документов, каждое государство – участник Соглашения имеет право доступа к ним и получения необходимых копий. Эти государства признают на своих территориях юридическую силу архивных справок, выданных государственными архивными учреждениями других государств СНГ.
Правопреемство в отношении государственных долгов.
Венская конвенция 1983 г. под государственным долгом понимает любое финансовое обязательство государства-предшественника в отношении другого государства, международной организации или иного, субъекта международного права, возникшее в соответствии с международным правом.
Конвенция устанавливает принцип, согласно которому правопреемство государств само по себе не затрагивает прав и обязательств кредиторов. Поэтому она однозначно исходит из того, что, когда два или несколько государств объединяются и тем самым образуют одно государство-преемник, государственный долг государств-предшественников переходит к государству-преемнику.. В остальных случаях, т. е. при передаче части территории государства, отделении части или частей его территории, разделении государства, возникновении нового независимого государства, соответствующие стороны (государство-преемник и государство-предшественник либо государства прежнего субъекта) заключают соглашение друг с другом, регулирующее вопрос о переходе государственного долга. Причем подобное соглашение, заключенное новым независимым государством, не должно наносить ущерба принципу неотъемлемого суверенитета каждого народа над его богатствами и природными ресурсами, и осуществление этого соглашения не должно подрывать основ экономического благосостояния данного государства. Если же соглашение отсутствует, то вопрос решается в зависимости от способа возникновения государства-преемника. Когда преемник возникает как новое независимое государство в результате освобождения его народа от колониальной зависимости, то при отсутствии указанного соглашения никакой государственный долг государства-предшественника к новому государству не переходит. Когда же государство-преемник возникает в результате передачи, отделения части или частей территории другого государства либо разделения государства, то государственный долг государства-предшественника переходит к государствам-преемникам в справедливых долях с учетом, в частности, имущества, прав и интересов, которые переходят к государству-преемнику в связи с данным государственным долгом (ст. 37-38, 40-41).
Вопрос о правопреемстве в отношении государственного долга бывшего СССР стал предметом регулирования еще до прекращения существования союзного государства. 28 октября 1991 г. между Арменией, Беларусью, Казахстаном, Кыргызстаном, Молдовой, Россией, Таджикистаном, Туркменистаном, Союзом ССР и западными странами-кредиторами, известными как «группа семи», был подписан Меморандум о взаимопонимании относительно внешнего долга иностранным кредиторам Союза ССР и его правопреемства. Позднее с участием большинства входивших в его состав союзных республик и самого СССР был заключен Договор о правопреемстве в отношении государственного долга и активов Союза ССР (от 4 декабря 1991 г.), а также Соглашение о дополнениях к этому Договору от 13 марта 1992 г. В январе 1992 года Россия взяла на себя общую ответственность за внешний долг бывшего СССР.